Все-таки я люблю наш кинотеатр им. Моссовета.  Огромный зал. Прекрасный звук.  Всегда мало народу.  На вечерний сеанс(21.10) пришло человек двадцать от силы. Билеты по двести двадцать. Я сел на свои любимые места на двенадцатом ряду. Мягкие двухрядные диваны со столиками. Разложил   на столике немудреную  снедь     ( попкорн,  сникерс, колу, ментос   и чупа-чупс). Начал смотреть... Очнулся только в финале. Я даже не успел ни к чему притронуться... Даже к свое любимой кока - коле.

Банальный сюжет. Банальная музыка. Философия  простая.  Тупой финал. Посредственное озвучание. Технология ,на самом деле, никакая не новая.  Новое одно.  Это новая фантазия. Новый мир. Сказка для взрослых и детей. Подробно придуманный до мелочей. До каждого листочка. До каждой пылинки от приземляющегося звездолета. До каждой морщинки на коже. Если бы фильм шел бы четыре часа - я продолжал бы смотреть не отрываясь....    Зритель привязан сказкой. Взрослая тоска по Арине Родионовне.  Смесь  "Звездных войн" ,"Земли Санникова" и "Неуловимых мстителей".  А  яростная и бессмысленная  атака   инопланетных  носорогов  вообще напомнила "Чапаева" .   Резко захотелось снять "Аэлиту". 

Такие фильмы превращают взрослых людей в детей, в маленьких мальчиков и девочек. Это тоже способ воздействия на зрителя. Начинаешь переживать не только от экшна, от ужаса-ужаса, а от лирической линии главных героев. ( конечно же , сцена полового акта между инопланетянами все-таки лишняя! )))) Как и много другое в этом тупом фильме!!!! Но ....


Блин, Арина Родионовна - ты где?!!

Я вирізав сьогодні
Зірку з неба
Ні для кого
Любов тримає
Папороть ламку

Збирати докупи думки
Ставити себе на ноги
Король висила своїх пішаків
На життя коротке

Будувати вежі і замки з піску
Заливати їх золотом награбованим
Зійде сонце як несподіваний злодій
Спопеляючи в тлін наші ковдри

В очах пророста зелена трава
Дорога додому – найдовша
Подорожні янголи і ті мовчазні
Лише замовлення мрій безкоштовні

прочел  вместо      ДПС  - ДСП.     Разница небольшая... 

ПЫСЫ.  А вместо НАРКОТОРГОВЕЦ  - НАНОТОРГОВЕЦ.

Цікаво розібрати цей фільм для самого себе.
Черговий фільм який не торкає почуттів.
Це могла б бути супер історія, але все закінчилось
банальною поножовщиною із роботами...

( ДАЛІ )

На вихідних сходив на фільм "АВАТАР". Переглянув його в кінотеатрі Аймакс, 
де демонструються фільми у форматі ТриДе.
( огляд )

Вчора (20.12.2009), в ці передноворічні, зимові, засніжені дні,
ми знімали фільму про літо. Події за сюжетом відбуваються
в пустелі при температурі +40...
Ось тут іще трохи фоток: http://bivazupv.livejournal.com/27579.html?view=50619#t50619

Это глупо. Я проснулся в  пять утра. Потому-что  мне сегодня приснился Микки Рурк. Он был в белой майке-алкоголичке.
Он постоянно шутил.  А потом мы с ним боролись и я его,кажется,  победил.  А проснулся я оттого, что меня мучил вопрос  - он поддается или нет?! И кто-нибудь еще видел  эту мою славную победу?!  Долго не мог потом заснуть.   А потом уже и бессмысленно было.  Выпил растворимого сладкого кофе и съел бутерброд с сыром.  А за окном  снега намело.  Подумал,а где мне лопату взять, чтобы машину разгрести? И еще вспомнил,что  у меня резина не шипованная... Запоздало прозвенел будильник....Дзинь.

Ніби манна небесна згори повільно й урочисто падав перший сніг. Від цього ніч ставала ще тихішою, а Львів – схожим на свої довоєнні чорно-білі світлини. Тишу історичної частини міста порушував тільки студент консерваторії Артур Сметанюк, котрий атонально люрав під муром Арсеналу. Він спирався рукою на стіну, зображення перед очима розпливалось, а проштовхнути думку крізь хащі глюків можна було тільки надзвичайними зусиллями волі. Так було завжди, коли Артур робився тверезим.

 

Це було давнє прокляття в родині знаних на всю Верховину музик Сметанюків. ( Читатинеперечитати ) Тільки било воно кожного по-свому. Артурового прадіда, удатного скрипаля і сміхованця Онофрея Сметанюка, прокляв кривопільський мольфар Матій Гуджуманюк за невидане зухвальсьтво і публіку. Коли Матій у травні 1908 року відганяв град від полів у Буківці, Онофрей, котрий грав там на весіллі у війта, сказав, шо тоже вміє мольфарити і показав грізним чорним хмарам свою білу сраку. Град таки пройшов, але відтоді Артуровий прадід не мав спокою: у добру погоду мав сильні закрепи, а в дощ  – дуже навпаки. Діда Штефана Сметанюка, цимбаліста, покарало моцним курварством – навіть бабу Пазуню він збавив на її ж весіллі. Всі родичі молодого били Штефана кіко хтіли, зламали об його спину маглівницю, три штахети і підпору від копиці, але на тому дідові муки не скінчилися, бо після одужання мусів женитися на бабі Пазуні. Тато Артура – баяніст Василь Сметанюк жінок теж любив, але горівку любив більше. З весілля його приносили п’яним, а перед ним несли баян; коли із забави гості розходились, він грав худобі в стайні; на партійні свята Василь напивався і грав на даху сільради, а раз на похоронах його п’яного мало не поклали в яму замість мерця, тіко баян допоміг відрізнити шо то – музикант. Артур в дитинстві не раз діставав баяном по хребті і пити взагалі не мав охоти. Але як тільки наймолодший із Сметанюків поступив до Львівської консерваторії на кларнет, його також вчепилися аномалії. Якщо він довше ніж два дні був тверезим, на нього находило – перше заплітався язик, потім ноги, далі – дебоші, галюцинації і провали в пам’яті. Одним словом, Артур мусив постійно шось вживати, аби лишатися нормальним.

 

Артур врешті защепив штани, навів чіткість і побачив на стіні прямо перед очима плакат. Із плакату на нього дивилися негр із трембітою, гуцул з саксофоном і буддійський монах за роялем, знизу писало «слухай добру музику», а зверху «МО «Дзиґа» та Альянс Горішнього Сакралу представляють: Дев’ятий з половиною Jazz Bez – від прозріння  до спасіння».

«Курва-мама» тільки встиг подумати Артур і втратив свідомість.

 

До тями Артур приходив поступово, спершу він зрозумів, шо лежить на свому ліжку у рідному гуртожитку, на стелі над ним приклеєні поруч дзеркало і постер з Джоном Колтрейном, а за спиною говорять співмешканці – симфодіджей «R.Еддік» і ударник-растаман Саня Дикий.

 

... а потім ше літературу читали. Ваня з Червонограда два томи привіз, мені ше на понтах тіпа папірус скинув. 

-          І шо, Загребельний?

-          Ага, Сосюра, а не  Загребельний. Ше й всі філки просрав...

 

З цих коротких і малозмістовних фраз Артур зрозумів, що мова велась не про класиків української радянської літератури і що залишається надіятись на чудо. Чудо не забарилось і постукало в двері. За кілька секунд над Артуром нахилилось уважне обличчя, зіпсуте окулярами і ввічливою усмішкою, а потім перед очима з’явилась долоня із трьома круглими брунатними таблетками. Хімію Артур не любив, але вибирати не доводилось.

 

На тупе запитання «Ти хто?» була така ж відповідь «Що, знов? Я твій зведений брат із Торонта Вильям Гуджуманюк-Сметанюк, нащадок магів і артистів. Факенхолєра, сьогодні стартує фест, а ти ще нічого не розумієш».  «Шо ше за фестиваль?» – прошепотів Артур. «Джез Без» – сказав той же ж голос з діяспорною вимовою. Артурова голова закрутилась і знову впала на подушку.

 

На «ДжазБезі» все було, як і кожного року: врочистий гармидер, сніг, на підступах до Філармонії таксівки утворили корок, курили знервовані організатори, у приміщення протискалась найрізноманітніша публіка від пафосних панянок з претензіями на бомонд, до голених бізнесменів, представників влади та молодіжних субкультур, в костюмах чи в джинсах, з блискітками стразів чи іскрами в поглядах. Артур взяв до рук програмку. «Дев’ятий міжнароний фестиваль Jazz Bez – від 4 до13 грудня», перелік гуртів, у десяти містах, музиканти з 13 країн, бла-бла-бла і ніякої згадки про «9,5», жодної містики. «Ти – ступід, темний, як ніч в дванядцятій годині» – сказав Вильям на розпитування – «чи ти хтів би сь ,аби всім казали етеншн! тута будемо робити долю, приходіть всі хто хоче?» і вклав у спітнілу артурову долоню буклет зі знайомою трійцею.  

 

Концерти дев’ятого з половиною фестивалю розпочинались після півночі, проходили у підвалах театру Заньковецької, на горищі Філармонії і на третьому поверсі кав’ярні «Під Клепсидрою». Перелік виконавців був не менш абсурдним: «Гадяр-тріо» (Шибене), «Ja bez ...sextet» (Кінґстон), «Далай-Мама» (Лхаса), «Кронос квартет», «Сварга Небесна»... А коли Артур прочитав, що фестиваль завершуватиме «Smetanjuk-квартет» (Торонто-Верховина-Львів), в очах йому потемніло. «На, закинься» – сказав Вильям і простяг пігулки. «Ти основне зрозумій: світ – це імпровізація в думках Бога, музика – це мова, якою він думає, а ми чуємо кавалки його думок і робимо звуками, аби сталося так, як має бути. Андестенд?».

 

Вже десятий день під джазову музику на Львів падав сніг.  Артур відвідував два «ДжазБези», спав, закидався колесами, розмовляв із Вильямом, дивився на рухи людей, на траекторії сніжинок і вже не дивувався нічому. Не дивувався навіть зі способу виконань – поки музиканти імпровізували у темряві на сцені, освітлювалось тільки крісло, в котрому кожного разу сидів хтось інший: чи японець, складаючи орігамі, чи йог, перекладаючись як кубик-рубик, чи якись там професор з томиком Шпенглера... Артур вже не відрізняв снів від життя і повністю втратив лік часу.

 

Одного вечора він прийшов на концерт і побачив у кріслі зодітого у гуцульський стрій Вильяма. Той пив коньяк і курив люльку, його плечі вгортав білий ліжник і білі пасма диму, в залі пахло ялівцем. Артур підійшов до діяспорного нащадка мольфрів і тихо спитав: «Шо робити?». «Грати, просто грати, без нот і без ритмів, без огляду на публіку, взагалі без...» – відповів Вильям і вручив флояру. Артур простягнув жменю за пігулками. Вильям витягнув із тайстри цілу упаковку і віддав. На ній писало «Карсил – здоровая печень!». Артур розгублено поплентався у темряву сцени, де вже  вертів платівками Стравінського й Прокоф’єва R.Еддік, а Саня з диким сміхом гаратав у свої там-тами. Артур дивився на силуети людей в залі і думав про те, як кожен із них народився і що пережив перед тим, як зібратись тут на концерті, що в консі він так нічого й не навчився, що все настільки просто, а всі шукають собі гудза, шо його предки, хоч і були вправними музиками, але мали дурну голову, шо все є так, як має бути...».

 

До тями його привели оплески. Артур взяв від Вильяма келих коньяку, випив його одним махом і перший раз у житті відчув, що п’яніє.

 

На дворі падав сніг. Артур подивився вгору назустріч лапатим сніжинкам і зрозумів, що це і є щастя. Одночасне для всіх без розбору, незаслужене і не придатне для тривалого зберігання, щастя, яке не вдається використати – ним можна тільки тішитись.

І він тішився.

        

Холодно так, что сигарета стынет... Невозможно курить. ...Очки примерзли к носу.