«Українській антипіратській асоціації» присвячується.

         Хто з Вас щиро може зізнатись, що має неліцензійне опрограмування на свому комп’ютері? Як на рахунок Віндовсу? Авжеж, ви його придбали разом з компом, а що тоді з  Офісом, Фотошопом і музикою, яка зараз грає у Вінампі? Поки сомалійські пірати мандрують водами Індійського океану у пошуках нових жертв - кораблів, по всьому світу розгорнулась мережа інших піратів, які полюють за інформацією.

Інформація, на відміну від матеріальних цінностей, множиться при її копіюванні майже без жодних витрат. Саме цим користуються виробники кіно, музики та опрограмування – тиражуючи інформацію за мізерні кошти, заробляючи на цьому мільйони. Проте коли простий обиватель зробить копію їхнього продукту, це вже називають крадіжкою і порушенням прав інтелектуальної власності. З приходом Інтернету, інформація стала загальнодоступною, тому завантаження книжок, фільмів, програм чи музики стало натуральним процесом.

Сьогодні інформаційне піратство є як ніколи зручним і доступним. Вже давно в Інтернеті існують пірингові мережі (peer2peer), проте тільки 4 квітня 2001 року обмін файлами став майже досконалим. Саме тоді, американець Брем Коен створив перший торрент клієнт – BitTorrent, який дозволив обмін даними між різними користувачами, навіть якщо окремий файл не був повністю завантажений.

Після революційного винаходу Коена, в мережі почали з’являтися чисельні торрент трекери – з їх допомогою, користувачі по всьому світу могли швидко і надійно обмінюватися інформацією. Проте такі епохальні зміни не припали до душі гігантським кінокомпаніям та мейджорам звукозапису. За даними сайту Української анти піратської асоціації у 2007 кіноіндустрія втратила близько 6 мільярдів доларів США. Саме тому такі «асоціації», які захищають права мультиміліардерів розпочали полювання на відьом.  Так у квітні 2009-го, чотирьох засновників одного з найбільших торрент трекерів The Pirate Bay було засуджено до року ув’язнення, та штрафу у 4 мілліона доларів.

Такі дії шведської влади викликали лавину протестів у Стокгольмі та Гьотебургу організовані «піратською партією Швеції», також підтриману багатьма користувачами Інтернету по всьому світі. «Піратська партія» виступає проти існуючих законів про інтелектуальну власність та копірайту, і на виборах у Європарламент (4 – 7 липня 2009) отримала 7% голосів виборців у Швеції.

Після таких подій, мейджори та їхні «асоціації» повинні розуміти, що вони не можуть отримати платню за кожну копію фільму чи пісні, а також що приватність користувача в Інтернеті – священна. Великі кінокомпанії скаржаться на те, що люди не ходять до кінотеатрів, оскільки дивляться «екранки». Проте це не правда, ті що качають фільми з нету, так само ходять у кіно. Навіщо комусь дивитися неякісні зйомки і псувати собі весь перегляд, замість того, щоб піти у кінотеатр і насолодитися фільмом показаним на широкому екрані. Проте компанії хочуть отримати максимальний зиск і вижати останню копійчину з користувача, а це людям не дуже подобається.

Дещо інша ситуація панує в музичній індустрії. Середньостатистичний музичний диск коштує 15 доларів (в нас - 30 грн.), левова частка з цих коштів йде компанії – Мейджору яка паразитує на музикантах. Такий «розклад» не подобається ані виконавцям, ані слухачам, саме тому, останнім часом групи все частіше намагаються донести свої твори шанувальникам напряму, в обхід усіляких посередників. Так, 10 жовтня 2007 року , британський рок-гурт Radiohead виставив свій сьомий альбом «In Rainbows» для скачування в Інтернеті, причому слухачі платили за нього довільну суму. За словами Тома Йорка, заробіток від «In Rainbows» перевищив, дохід від завантаження усіх попередніх альбомів. На пост – радянському просторі, подібну «операцію» провела Земфіра, випустивши альбом «Спасибо» в обхід усіх звукозаписуючих компаній.

Колись, від знайомих я почув, що Чорногірський хребет можна пройти за 2 -3 дні. У своїх мріях я давно змальовував цей похід, і ось, на вихідні до дня Незалежності, випала історична нагода. До подорожі я загітував свого брата і наш маршрут мав розпочатися з міста Ясіня, далі на Петрос і вздовж хребта аж до Попа Івана, звідти спуск до села Луги і повернення до Ясіні. На весь цей похід завдовжки 60 – 70 кілометрів у нас було два дні, і хочете вірте, хочете – ні, нам це вдалося.

День перший

Ясіня – Петрос – Говерла

В неділю 23 серпня, о восьмій годині ранку ми вирушили до гори Петрос.  Сповнені оптимізмом і жагою пригод ми весело перетнули ріку Чорну Тису і пішли у напрямку до залізнодорожної станції. За станцією почався наш перший підйом, це був пагорб з багатьма угіддями, тому часами ми дового вибирали стежку, що веде у ліс, а не в чиєсь подвір’я. Нарешті діставшись хребта, ми натрапили на широку дорогу що вела в гори, поміркувавши з хвильку, ми прийшли до висновку, що цей шлях неодмінно приведе нас до Петроса. На щастя, наші наївні сподівання розвіяли двоє місцевих мешканців які йшли у ліс по афени (або ж чорниці), інакше нас чекали б довгі блукання у лісах.

Коли я запитався - скільки треба йти до Петроса, то у відповідь почув – «може сьогодні дійдете», проте коли чоловіки побачили, що ми добре тримаємо темп (фізична підготовка в нас була на рівні) то змінили свою думку і розповіли, що до вершини можна дістатись за чотири – п’ять годин. Тоді благородні місцеві жителі запропонували нам слідувати за ними, оскільки вони йшли в тому ж напрямку.

Хоча фізична підготовка і була в нормі, я ледве встигав за нашими гідами, були такі підйоми, де мені загрожувало запаморочення і я готовий був померти на місці. Проте, не бажаючи впустити наших провідників, я з останніх сил тягнув свій наплічник. Незабаром місцеві збирачі ягід зупинилися і порадили за пів кілометра звернути з «дороги» на стежку що йде на вершину. І справді, пройшовши деяку відстань, ми побачили ледь помітну стежку яка підіймалася вгору.

Ми зробили невеличкий привал підкріпившись при нагоді чорницями та малинами а потім рушили вгору. Рослинність ставала все меншою, аж поки ми не пробивалися через чагарники ялівцю. Згодом і цей ландшафт змінився на голий і кам’янистий. Вершина вже була близько, але з кожним кроком не дуже й приближувалась. Перед останнім підйомом ми зробили привал і перевели дух, а потім рвонули в останню атаку, і ось вершина довгоочікуваного Петроса: покручений металевий хрест, капличка із зірваною банькою, та купа щасливих туристів.

На вершині відчувався дух солідарності, всі були дуже люб’язні і говорили один одному «Добрий день» і так було впродовж всього нашого маршруту. Тоді я зрозумів що підкорення вершин зближує людей, і кожен думає собі – «Я бачу тобі важко, але мені теж важко брате, тому не здавайся, нам лишилося ще трохи!». Тому купаючись у дусі братерства і сонячних променів ми відпочивали споглядаючи мальовничі краєвиди і нашу наступну ціль – Говерлу. Підйом на Петрос, попри прогнози місцевих жителів зайняв нам чотири години.

Петрос – Говерла.

Коли ми вирушили в дорогу то зрозуміли що наш підйом, це квіточки у порівнянні зі схилом зі сторони Говерли. Люди дерлися на гору під кутом майже 90 градусів, а ми спокійно спускалися вниз, проте нам це зайняло майже 40 хвилин! Біля підніжжя, ми набрали води з джерела (у горах страшно хочеться пити) і почемчекували до Говерли через ліс. То тут, то там виднілися намети відпочиваючих, усі насолоджувались хорошою погодою та гірським повітрям. За якусь годину, ми дісталися до каплички, від якої почався підйом. Багато людей йшло нам на зустріч, проте дуже мало у напрямку Говерли.

Якщо я скажу, що підйом був важким, то не скажу нічого, після виснажливого бігу на Петрос, ми ледве просувалися далі, роблячи велику кількість привалів і привальчиків. Але врешті ми дісталися до підніжжя, де роїлася велика кількість туристів, багато з них спускалися з вершини, а малочисленні відчайдухи, як ми, підіймалися вгору по кам’янистим стежкам.

Коли ми дісталися на Говерлу, вона зустріла нас не дуже привітно – вив льодяний вітер, небо захмарилось і потемніло. Тому швиденько зробивши кілька світлин, ми почали спуск.

Ми планували пройти подалі від найвищої гори України і влаштуватися на нічліг, проте виснаження і мозолі далися в знаки, тому ми зупинилися біля одного з озерець біля нашого основного маршруту.

Петрос – Говерла: 4 години

Вночі

Ми розбили намет біля озерця і багатих плантацій ялівцю, сподіваючись використати його як паливо. Я нарубав багато деревини сподіваючись швидко розвести вогонь, проте на це нам пішло близько півтори години! Клятий ялівець ніяк не хотів горіти, його китиці спалахували як бенгальські вогні, а деревина просто тліла! Це вже потім я довідався, що ялівець дуже смолистий, тому погано горить, про це ми дізналися з гіркого досвіду і з годину марно намагалися розпалити багаття. Тоді ми зрубали суху ялинку і нарешті розпалили вогонь.

Температура все більше падала і зимний вітер враз у раз ледве не задував вогонь. Попри ці негаразди,  нам врешті вдалося закип’ятити воду. Ще ніколи «Мівіна» і чай не смакували так добре, як у ту холодну ніч біля Говерли. Завершивши скромну вечерю ми пішли спати якраз вчасно, оскільки почався дощ який не вщухав аж до ранку.

День другий. Незалежність.

Говерла – Піп Іван

Дощ перестав падати о восьмій ранку. Коли ми вийшли з намету, то побачили, що небо затягнуло густими хмарами, ми вже думали – чи не краще нам спуститися вниз, проте вирішили продовжити нашу несамовиту подорож. Після години зборів, ми знову піднялися на хребет і пішли вперед, наче їжачки в тумані – не бачачи перед собою нічого, крім стежки. У повній самотності ми зайшли на вершини Брескул, Пожижевська, та Данціж і тільки тоді побачили перші групи туристів, які як і вчора, рухались у напрямку Говерли.

Порадившись із зустрічним білорусом про подальший маршрут, ми вирушили далі і підкорили крутий Туркул, з якого нашому погляду відкривалося озеро Несамовите.

Розсудивши що через брак часу не слід більше геройствувати і заходити на вершини, ми вирішили «траверсувати» (обходити) усі гори аж до Попа Івана. Так ми обійшли Гори Ребра і Бребенескул, біля останньої розмістилося ще одне мальовниче, однойменне озеро.

За Бребенескулом ми наткнулися аж на чотири джерела, з яких з радістю набрали води. До того часу хмари розвіялися, і тільки Піп Іван залишався в тумані. Зустрічаючи поодинокі групи, ми обійшли Мензул, проте піднялися на гостроверху Дземброню, оскільки підйом був не важким і через те, що ця гірка нам чомусь сподобалась.

На кожній горі є знаки, які позначають напрямок подальшого маршруту, також вздовж «офіційної» стежки стоять бетонні стовпчики, значення яких ми не знали, аж поки нам не сказали, що на них є розмітки по яким легко можна встановити своє місцезнаходження.

На Дземброні також знаходився такий знак, який нам сповістив, що до Попа Івана ще йти годину і 45 хв. Проте ми не збиралися йти основним маршрутом, який йде через кожен горбок на дорозі, тому дорога до таємничо загорнутої у хмари Чорногори (Попа Івана) зайняла нам 45 хвилин по траверсах.

І ось на останньому підйомі, крізь пелену туману ми побачили славнозвісну обсерваторію. Незабаром ми почули спів священника, який робив якусь відправу на горі. Щасливі туристи сновигали по розвалинах величної обсерваторії і просто відпочивали. З Говерли до Попа Івана ми зайшли за 6 годин.

Спуск

Коли ми вже думали, що нашим пригодам настав кінець, я ще раз поглянув на мапу – виявляється відстань до села Луги, приблизно відповідала відстані з Петрова на Піп Іван, тобто близько 35 – 40 км. Оптимізму нам додав якийсь дядечко, який сповістив що до Лугів ми зайдемо за три, чотири години тобто десь о 20.00, а нам ще треба було їхати до Рахова! Але робити було нічого, ми почали спуск по крутому, кам’янистому схилі у напрямку до гори Васкуль. 

Поступово почали з’являтися дерева, спочатку ялівець і карликові дерева, а потім високі соснові породи. Десь за сорок хвилин ми натрапили на роздоріжжя: офіційний маршрут вів до гори Вихід та Стіг біля мадярського кордону, проте не бажаючи більше підніматися, ми знову звернули на неофіційну стежку що вела до ріки Великий Балцатул.

Наш шлях проліг через розлогу полонину, де ми зустріли молодого гуцула, який нам підказав куди далі йти і сказав що дорога до Лугів займе близько чотирьох годин. Остаточно втративши бойовий дух, ми почали спускатися по крутому схилі. Дерева закривали перед нами світ Божий і я почувався як Більбо Беґінс у Чорному лісі. Але згодом ми вийшли на широку галявину біля річки, на ній були незрозумілі споруди з дерева і столики для відпочинку. Хтось дбайливо залишив на столі пластикову тарілочку з квашеними помідорами та огірками. «Напевно це для знедолених туристів» - подумав я, і згодом ми вже йшли вниз по ріці по справжній, рівній дорозі.

Незабаром ми побачили машину. Дідусь, що ловив з внуком рибу сповістив нас, що до Лугів ще йти 24 кілометри. Це була шоста година і ми чемно попросили його нас підвезти, проте він відмовив і поїхав вниз по дорозі. Ми з сумом дивилися, як наша остання надія зникає за поворотом, проте згодом знову зустріли дідуся який ловив рибку в іншому місці. Тоді напевно, він сповнився християнського милосердя і сам запропонував нас підвезти. Не відчуваючи власних ніг від втоми і щастя, ми завантажили наші наплічники у «Ниву» і ми поїхали в Луги.

Виявляється дідусь працює лісником і ми багато з ним говорили про політику та ведмедів. Він навіть показав нам офіс Говерлянського лісництва у Лугах, і довіз нас аж до Богдана (наступне село). Там він  зателефонував місцевому таксисту і розпрощався з нами не взявши ні копійки (дай Бог йому здоров’я!). За п’ять хвилин під’їхав таксист і швиденько довіз нас до Рахова, всього за 40 грн. (23 км). Вже було опів на дев’яту і звичайно жодних автобусів на станції не спостерігалось. Не бажаючи чекати на франківський поїзд о 23.40 ми пішли ловити машину і буквально за 15 хвилин домовилися з одним шофером доїхати до Ясіні за 50 грн.

Післяслово

Те, що нам вдалося пройти Чорногірський хребет за два дні є наслідком великого везіння. Ми вдячні місцевим жителям та побратимам - туристам, які неодноразово нам допомагали; якби не вони, наш шлях був би набагато складнішим. Щоби йти в гори, треба як слід підготуватися і мати багато везіння; і першого і другого бажаю усім, хто збирається підкорити Чорногору, чи інші вершини нашої прекрасної Батьківщини!

         Сама назва ( в оригіналі «Inglourious Basterds» де у другому слові навмисне зроблено помилку) говорить що з фільмом щось не так – якось не по голлівудським міркам він знятий, історія Другої світової зовсім не збігається з реальністю і герої м’яко кажучи якісь нестандартні. Але нічого тут дивуватися, бо «Безславні покитьки» це юродиве ( в доброму сенсі цього слова) дітище Квентіна Тарантіно, який виношував його аж цілих десять років.

Отож, славнозвісний режисер «Кримінального чтива» та інших несусвітних фільмів традиційно поділив свою останню роботу на частини. У першій частині ми знайомимося з полковником Гансом Ландою (Крістоф Вальц) на прізвисько Жидолов. Він і справді заслужив цю «ксиву», оскільки знайшов і знищив тисячі євреїв по усій окупованій Франції. Проте полковник не з тих грубих вояк що вриваються у чужі домівки, де ґвалтують і вбивають все живе, Ганс Ландо любить спочатку побавитися зі своєю жертвою як кіт з мишою – порозмовляти, пожартувати, а потім раз і зжерти. Тому, коли прекрасного сонячного дня він прийшов до французького фермера, щоб розстріляти єврейську родину Дрейфусів,  у його здобичі не було шансів, хоча декому і вдалося врятуватись. Це дівчина Шосанна, яка згодом змінить ім’я і стане власницею кінотеатру в Парижі і внесе свою лепту у розв’язання Другої Світової за Тарантіно.

Друга частина розповідає нам про самих Покитьків - американський спец загін що складається з розлючених євреїв та їхнього ватажка, лейтенанта Алдо Райна. Їхнє завдання: винищувати Нациків і наводити на них жах, навіть самому фюреру стало не по собі від геройств «Безславних байструків», а особливо його дратують згадки про легендарно жорстокого Жида - ведмедя. Ватажок сумнозвісної банди, будучи вірним своїм індіанським корінням, наказав своїм воякам знімати з ворогів скальпи, що Танантіно зі смаком і неодноразово показав у фільмі. Нарізавши достатньо сувенірчиків, покитьки беруться до серйозної роботи, а саме  втілюють в життя таємничу операцію «Кіно», яка має на меті знищити вище командування Третього Рейху підчас прем’єри фільму.

В наступних двох частинах ви саме дізнаєтесь як розгорталась операція, в якій взяла участь зірка німецького кіно Бріджит фон Хамерсмарк. Проте покидьки не знають, що усі їхні старання даремні, оскільки Шосанна  Дрейфус, єдина кому вдалося вирватися з лап Жидолова готує страшну помсту, а зробить це вона за допомогою … кіно.

Фільми Тарантіно це завжди несподіванка, «Безславні покидьки» стали справжньою бомбою де перемішалося все – притаманна режисеру жорстокість, чорний гумор, оригінальні герої і врешті несусвітна історія розвитку і закінчення другої світової війни. Звичайно, що жорстокість не могла бути сюрпризом, оскільки у всіх фільмах Квентіна повно крові, і в свому останньому дітищі режисер вирішив «різати по живому» знімаючи нацикам скальпи чи вирізаючи свастики на їхньому чолі, при чому крупним планом! Приперчіть це все абсурдальним сюжетом та чорним гумором у виконанні колосальних акторів, особливо з яких виразились Бред Пітт та Крістоф Вальц. Пітт грає лейтенанта Алдо, реднека і садиста, який говорить на незрозумілому самим американцям діалекті, і жоден переклад не в стані передати цю говірку, від якої невпинно хочеться реготати. Антиподом Алдо є Ландо, манірний полковник СС у блискучому виконанні Вальца. Міміка, жести, мова як магніт притягують увагу глядача і змушують симпатизувати цьому негативному герою.

Сюжет фільму, який Тарантіно вигадував з десять років, справді оригінальний – у ньому усе крутиться навколо кіно – зірки беруть участь у секретних операціях, Шосанна Дрейфус є власницею кінотеатру де висвітлюють фільми Лені Ріфеншталь, а розв’язка «Покитьків» відбувається підчас перегляду кінострічки. Сам фільм стилізовано режисером під усі можливі жанри – шпигунський детектив, бойовик, вестерн чи мелодрама середини 20 – го століття, усе це ви знайдете в «Покитьках». Музику Тарантіно також підібрав «кіношну», майже усі треки виступали колись у різних фільмах, але не обов’язково воєнних. Тому дуже незвично дивитися стрічку про другу світову під звуки Моріконе чи Девіда Боуі.

Одним словом цей своєрідний триб’ют здобуткам світового кінематографу є одночасно неймовірним польотом фантазії, який міг заіснувати тільки у світі маестро Тарантіно. Хоча цей фільм і не здобув пальмової гілки у Каннах, проте він залишається шедевром, який варто переглядати не один раз.